До Міжнародного дня миротворців ми поспілкувалися з одеським правоохоронцем Миколою Ляшенком про його півторарічне відрядження у складі миротворчого контингенту ООН до Південного Судану. Підполковник поліції нещодавно повернувся додому і з радістю розповів про роботу в Африці.

- Миколо, розкажіть, як Ви потрапили до миротворчої місії, адже подейкують про жорсткий відбір?

- Стати миротворцем мені спало на думку, ще коли я вчився в одеському спеціалізованому виші. Один викладач, який їздив у миротворчу місію, запалив мене своїми розповідями. Перше, що я зробив тоді, завів собі хобі - вивчення англійської мови. Пройшло багато років перед тим, як мені на очі потрапив документ про набір добровольців спеціальним миротворчим центром Національної академії внутрішніх справ. Я попросив кадровиків подати мої документи і почав поглиблено вчити англійську. А через рік, у 2018, був запрошений до Києва на кілька іспитів, що складалися з перевірки знань іноземної мови та моїх професійних здібностей, які могли б бути корисними миротворчій місії.

- Як Ви себе тоді представили комісії, про які сильні сторони заявили?

- На той час я обіймав посаду оперуповноваженого управління боротьби зі злочинами, пов'язаними з торгівлею людьми, і мав за плечима майже 18 років служби в різних підрозділах правоохоронних органів Одещини, зокрема в управлінні боротьби з організованою злочинністю. Тож я просто розповів про це, англійською звісно, і виявився гідною кандидатурою для миротворчості на Африканському континенті.

- Як швидко Ви поїхали до Південного Судану після успішного складання іспитів?

 - Через рік, у жовтні 2019-го, а дехто чекає на запрошення набагато довше, кому як пощастить.

- У чому полягала робота ваших миротворчих сил у Південному Судані?

- Нашим завданням було надавати прихисток місцевому цивільному населенню, яке зазнавало нападів.  Певний час я працював на пункті пропуску до табору ООН, слідкував за тим, щоб туди не потрапляли сторонні люди, а його жителі не проносили з собою заборонені предмети. Згодом розслідував правопорушення, скоєні як мешканцями, яких ми захищали, так і відносно них. Тяжкі правопорушення ми документували і передавали в тамтешню поліцію, а дрібні вирішували на рівні старійшин – найповажніших громадян. Також ми регулярно проводили навчання з місцевими поліцейськими і представниками самоврядування. У  вересні 2020 я був призначений заступником начальника відділу ЮНПОЛ в штаті Джонглей та займався менеджментом і роботою з кадрами - проводив співбесіди з новоприбулими миротворцями, виявляв їх навички і контролював виконану роботу. 

- Були у Вашій практиці складні випадки, пов’язані з загрозою для життя та здоров’я людей, яких ви захищали?

- За час, який я пробув у миротворчій операції, в нашому таборі було вбивство. Під час побутового конфлікту між дружиною та чоловіком, останній наніс жінці кілька ножових поранень. Були сутички між двома групами молодиків, які закінчилися шпиталізацією поранених. А ще був випадок зі смертю дитини, яка прикусила язика і стекла кров’ю. Загалом же доводилося просто допомагати людям, у тому числі діткам,  елементарними речами, приміром, їжею.

- Ваша місія не була озброєною, хто ж вас захищав?

- Там було напіввоєнізоване відділення непальців зі своєю технікою та зброєю. Якщо треба було кудись виїжджати і була загроза безпеці, то вони нас супроводжували.

- Вам доводилося спілкуватися з громадяни різних країн, як знаходили з усіма спільну мову?

- Моя місія полягала не тільки у наданні допомоги африканським народам, а й гідному представленні своєї держави за кордоном. Тож я докладав максимум зусиль, щоб порозумітися з усіма, і через себе, свої знання, навички, побут, звички познайомити їх з Україною. Чесно кажучи, попервах ми всі сварилися через якісь дрібні непорозуміння, а потім в процесі роботи здружилися. Дуже легко було знайти спільну мову з індусами, корейцями, шведами, норвежцями. За пів години розмови з ними я був певен, що маю поряд друзів.

- Розкажіть трохи про свій побут, де і як Ви жили?

- Я жив на базі ООН, до якої і прилягала територія табору місцевих. Стояла вона в двох кілометрах від міста. Проживав я один, сам собі готував їжу. Зараз жартома розповідаю про бабуїнів, які вривалися в мої апартаменти, а тоді було не дуже весело, скоріше страшно, бо насправді ці тварини досить агресивні і можуть спричинити серйозні поранення. Крім того, в Судані дуже багато небезпечних плазунів, диких кішок, комах. За півтора роки перебування там загинули двоє людей з моєї команди, один із них – поліцейський з Індонезії через малярію.

- Як Ви переживали розлуку з сім’єю?

- Важко було. Коли їхав у місію, дружина була вагітна і народила донечку за моєї відсутності. Зараз Міррі 1,3. Попервах раз у кілька місяців приїздив додому у відпустку, але потім через коронавірус майже рік бачився з рідними лише по відеозв’язку. Допомагали друзі, які з’явилися в Судані. Зараз дуже сумую за ними, втім декого чекаю в гості.

- Наприкінці березня 2021 року Ви повернулися додому, чим займаєтеся зараз, які плани будуєте на майбутнє?

- Зараз я у відпустці, повністю поринув у сім’ю, займаюся вихованням донечки, звикаю до старого, вже трохи незвичного життя. Потім ще попрацюю дільничним офіцером поліції, а там - час покаже.

Ми вітаємо нашого героя та всіх інших миротворців з професійним святом. Пишаємося кожним, хто, ризикуючи своїм життям, докладає зусиль для забезпечення миру. Бажаємо вам міцного здоров’я, добробуту і успішного завершення всіх миротворчих починань.  

Відділ комунікації поліції Одеської області