Пам’яті поліцейського Станіслава Пащенка, який загинув унаслідок ворожого обстрілу середмістя Одеси
Станіслав присвятив життя служінню людям і державі. Його самовідданість роботі та прагнення до справедливості є прикладом для всіх нас. Втрата молодої, мужньої людини – великий біль для поліцейської родини та рідних.
Станіслав Пащенко народився 27 липня 1999 року в Черкасах. В Одесі він здобував вищу освіту, тут і працював. В правоохоронні органи прийшов у 2020 році. Займався розслідуванням злочинів, скоєних проти життя та здоров'я людей. Був допитливий та розумний. У свої молоді роки зарекомендував себе як професійний, наполегливий, принциповий слідчий. Він керувався логікою, інтуїцією та етичними принципами. Усі ці аспекти допомагали йому розкривати злочини та забезпечувати справедливість у розслідуваних кримінальних провадженнях. Станіслав лише починав життя, службу, попереду в нього було ще багато справ, якими він прагнув змінити світ на краще.
Мама, Ольга Станіславівна, попри біль утрати, намагається посміхатися. Вона не хоче, щоб спогади про сина були сумними. Прагне показати його у фільмі та закарбувати в пам’яті людей усміхненим – таким він був.
«Начитаний, інтелігентний, з витонченим смаком юнак. Він любив гарні речі, переймався своєю зачіскою. Попри нашу з чоловіком, бабусі та дідуся безумовну любов до нього, він анітрохи не був розбалуваний. Завжди дисциплінований та самостійний. Ми щодня говорили, як любимо один одного, як пишаємося один одним. У нас з ним не залишилося нічого недоговореного. Він був чудовим сином та онуком», - каже Ольга Станіславівна.
Але зізнається, що міг і хуліганити – уроки прогуляти, шкільний табель підробити, з двоюрідним братом побешкетувати. 
«Зрозуміло, що хуліганили. У нас багато було своїх секретів. Ми завжди все робили разом. Кращого за нього брата немає і ніколи не буде. Він найбільша моя гордість. До сьогоднішнього дня я не можу усвідомити, що його немає. Для мене Стас на роботі. Я досі сподіваюсь, що настане час, коли він подзвонить», - каже двоюрідний брат Віктор.
Серед знайомих усі знали Станіслава як душу компанії, Роман – як найкращого друга. Розповідає: «Знав його з дитячого садочка. Завжди вислухає, дасть пораду, допоможе. З ним можна було поговорити на будь-яку тему, йому можна було довірити секрети. Він був однією із найдорожчих людей у моєму житті. Якби він мене чув, я б сказав: Славко, ти є і залишишся назавжди моїм найкращим другом».
Яким поліцейський був у побуті, розповіла його наречена Христина: «Веселий. Простий. Чепурун. У нього все мало бути в ідеальному стані. Коли нам батьки подарували собаку Лолу, він сказав: «Куди мені її вивести?». Але потім дуже нею переймався. Вона стала нашою пробною версією дитини. Я впевнена, що батьком Станіслав був би дуже відповідальним. Він вчив мене захищати себе. Казав, що я маю бути сильною. І завжди підставляв своє плече. Я б сказала йому: Стасе, я тебе дуже сильно кохаю».
У гімназії, де вчився Станіслав, ним пишаються всі.
Пан Андрій, вчитель історії, запам’ятав Стаса активним, ерудованим, симпатичним учнем, який захоплювався гуманітарним напрямком, цікавився політикою, полюбляв ставити питання вчителю. Казав, що буде обирати професію, пов’язану з юриспруденцією. Стас чітко бачив стратегію майбутнього. Знав, чим хоче займатися.
Пані Оксана, вчитель української мови та літератури, класний керівник Станіслава, розповідає, що він був попереду в усіх заходах, завжди усміхнений, ніжний і водночас суровий.
«Стас розумів, що школа – це гарт, шлях у майбутнє, тому гарно вчився, був зосередженим, акуратним і наполегливим. Коли вже навчався у виші, написав мені: «Дякую, що були моїм класним керівником». А я хочу сказати дякую тобі, Стасе, що ти був моїм учнем. Я пишаюся тобою. Ти приклад для нас. І в проєкті нашої гімназії «Шана та пам’ять», в якому ми згадуємо учнів, що пішли захищати Батьківщину і не повернулися, обов’язково будуть спогади про тебе».
Однокласник Дмитро зауважує: Станіслав був патріотом своєї держави, пишався, що є українцем, і не випадково обрав професію поліцейського. Він хотів бути корисним державі, був офіцером. Це важка робота, яка Стаса не лякала.
«Свій фах син обрав дуже рано. Його захоплювали передачі про слідство, ігри про поліцейських. У нашій сім’ї нема нікого з поліції. А йому подобалася форма, погони. У класі 8-9 почав готуватися до вступу у виш. Займався додатково, кожен день був розписаний до хвилини. Я поставилася до цього спокійно. Ми його завжди підтримували. Але хотіла, щоб він був вчителем історії», - каже мама.
Станіслав перший зателефонував їй і повідомив, що почалася повномасштабна війна. Після того рідні його майже не бачили.
«Він визивався у відрядження туди, де гаряче, потрапляв під обстріли. Я не знала, що він такий сміливий», - зізнається мама.
Колишній заступник начальника слідчого управління поліції Одещини Інна Власова працювала з Пащенко Станіславом з 2021 року. Згадує: «Він прийшов до нас тоді ще сержантом і допомагав моїм слідчим. Це людина, яка знаходилась зі мною 24/7, бо прагнула стати найкращим слідчим-криміналістом. Коли ми виїжджали на місце події, він заглиблювався абсолютно в усе. А коли почалася повномасштабна війна, залишився біля мене, не побоявся їхати зі мною до Миколаєва, коли його бомбили, щоб вивезти експертизи та речові докази. Станіслав завжди посміхався, навіть коли було дуже боляче. За три роки роботи у слідстві він бачив багато смертей і людського горя, і ніколи не залишався байдужим. Це людина з великої літери. Я його називала божою людиною. Він був вхожий до мого дому, з ним ми ділили хліб, радість і горе. Я пам’ятаю, як він, закінчивши Одеську юридичну академію, чекав своє перше офіцерське звання. Коли воно надійшло з Національної поліції, його радості не було меж. Він з честю носив погони. Ніколи не рахувався з особистим часом. У будь-який час доби піднімався і їхав туди, куди його покликали служити людям і захищати їх. Для нього було в пріоритеті людське життя. Так його виховали батьки, так було прийнято у нас в колективі і є нині. На жаль, 18 листопада 2024 року у стрій стали одні з найкращих».
Старший лейтенант поліції, слідчий відділу розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи, слідчого управління Головного управління Національної поліції в Одеській області Станіслав Пащенко отримав несумісне з життям поранення в Одесі на об’єкті, де виконував службові обов’язки і куди впала російська ракета.
В останній свій ранок поліцейський пішов з дому, сказавши нареченій: «Бувай кицю». Останні повідомлення від нього: «Кицю, ховайся, щось летить» і «Мамо, будь уважна, балістика».
«Я була у сховищі і почула цей вибув. Відразу набрала його і не змогла додзвонитися. Я вмовляла себе, що він не відповідає, бо допомагає іншим, сподівалась, що він бодай поранений, але живий. Цей день розділив життя на до і після. Це був сенс нашого життя, він у нас єдиний син», - у розпачі говорить мама.
Прийняти найстрашнішу звістку про загибель Станіслава та пройти найтяжчі для родини дні поховання допомогли його друзі та колеги. 
«Станіслав був наймолодший і найдопитливіший із 8 моїх колег, які загинули у той день. При вирішенні серйозного питання він довго розмірковував і приймав правильні рішення. Завжди усміхнений та веселий, він міг розсмішити будь-кого. І навіть якщо йому щось не вдавалося він ніколи не падав духом», - таким він назавжди залишаться в пам’яті та серці свого керівника – начальника відділу розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров’я особи, Світлани Ткаченко.
Вічна пам’ять. Назавжди в поліцейському строю.
Відділ комунікації поліції Одещини
