вул. Єврейська, 12, Одеса, 65014, Україна
тел.: (048) 779-40-61, 779-49-61; 731-43-95; 725-32-16, факс (048) 779-47-70
e-mail:
[email protected]

для запитів ЗМІ: [email protected]
запити на отримання публічної інформації: [email protected]
для електронних звернень громадян: [email protected]
16.12.2017
Грудень   2017
ПнВтСрЧтПтСбНд
123
45678910
1112131415
16
17
18192021222324
25262728293031
дата з:
по:



Головна » 3 - НОВИНИ » 2 - Найголовніше

Усиновлення дитини - моя мрія (ФОТО)
01.12.2017 | 18:46

Від того, що ми вкладаємо в наших дітей, залежить формування їхнього світогляду, ставлення до навколишнього світу. На превеликий жаль, не кожній дитині пощастило зростати у повноцінній родині, з люблячими батьками та належним матеріальним забезпеченням.

Діти – квіти нашого життя, цвіт нашої нації, наше майбутнє! Через них продовжується наш рід й здійснюються наші мрії та сподівання на краще. Але це також і щоденна праця, промахи і успіхи, сльози і сміх, рвані штани і садна на колінах, це - двійки в школі, свята та будні… Всього не перерахуєш. Буде, напевно, вірним визначення, що діти - це просто життя.

Кожна дитина має право жити і виховуватися в сім'ї. І всі це, звичайно, розуміють, але психологічно налаштуватися на такий відповідальний крок, щоб взяти дитину під опіку або усиновити, погодьтеся, непросто. Лише час здатний показати, наскільки відкрите наше серце новому маленькому члену сім'ї.

Якщо ж ви зважилися на опіку або усиновлення - найголовніше тут - не приймати поспішних рішень, а давати чіткий звіт і тверезо осмислювати свої дії. Тільки так прийомна дитина може знайти у вашій родині люблячих, дбайливих і самих близьких і рідних на всьому білому світі людей - маму і тата.

Так і сталося в сім'ї помічника оперативного чергового сектора групи реагування патрульної поліції Тарутинського відділення поліціїії Валерія Деліка та його дружини Тетяни. У грудні 2015 року вони стали опікунами двох чудових хлопчиків, братиків Дениса і Володимира.

1

 

2

«Я так переживаю кожен момент життя нашої родини, - каже Тетяна. - І розумію, якби не було поруч мого чоловіка Валерія - не добитися б нам таких результатів. Адже у нас тепер велика родина, у нас двоє чудових хлопчаків і ми щасливі. Важко, звичайно, важко, - ми це добре розуміємо, а далі буде ще складніше, адже наші хлопчики будуть зростати, мужніти».

«Важко було спочатку, - підключається до розмови Валерій. - Найскладнішим був так би мовити, процес «притирання» один до одного. Адже Денискові – 5, а Вові – 2 роки, але вони вже особистості, які все розуміють, а діти розуміють і сприймають все ближче до свого сердечка, ніж ми, дорослі, вже так би мовити «биті» життям». «Старший син ніяк спочатку не хотів називати мене мамою, - продовжує Тетяна, - і це можна зрозуміти, він звик називати мамою іншу жінку, яка дала йому життя. До речі, я вдячна мамі Вовчика і Дениски за те, що вона народила на світ двох чудових здорових хлопчиків. Чому так сталося, що вони залишилися не з нею, я не можу відповісти. Знаю одне – в житті може трапиться всяке і, думаю, що ми не маємо права її судити».

Перший час старший Денис ніяк не хотів звикати до нової родини. Потрібно було, звичайно, терпіння, але Валерій та Тетяна зуміли пройти через це і зараз у них все добре, їхні хлопці називають їх мамою і татом. Молодший більше прив'язався до Тетяни, а старший – до Валери. Але ми їх любимо обох і вони нас теж, - ділиться Тетяна, - і ніякі труднощі нам не страшні ні життєві негаразди, ні зайнятість на роботі, адже у чоловіка служба, та й я теж на державній службі. Безумовно, робота займає багато часу, але це ніяк не вплине на виховання наших діточок, тому що для мене тепер немає важливішого в світі, ніж щасливі і спокійні очі наших з Валерієм дітей, тому що я бачила їх очі іншими – повними сліз і образ. І повірте, все можна віддати за те, щоб і не згадали наші дітки, що колись у їхньому житті було по-іншому».

Кожній дитині потрібна родина, батьківське тепло, любов і ласка. Чужих дітей на землі не буває, і кожен, хто має можливість, повинен зробити все необхідне для того, щоб допомогти дитині стати трішки щасливішими. І зовсім не важливо, якої він буде статі чи національності.

Дні летять, зливаючись в роки, ми часом не помічаємо їх у щоденній метушні і турботах. Ми намагаємося навчити наших дітей всьому хорошому, що прищепили нам наші батьки. Ми - сила, коли разом, коли рука до руки.

«Ми точно знаємо з чоловіком, що не помилилися, ставши батьками. Ми можемо з повною впевненістю сказати, що тепер ми - одна сім'я, ми - рідні! Тільки ось трохи шкода, що не зробили цього раніше», - підмітила Тетяна.

Минуло майже два роки з моменту появи прийомних дітей у житті родини Валерія і Тетяни Делік. Їхні діти за цей час навчилися жити в іншому світі - без болю і холоду, без криків і сварок, в світі, де є мама і тато.

Тарутинське відділення поліції Одеської області

 

При використанні матеріалу гіперпосилання на npu.gov.ua обов`язкове
версія для друку